Та, Господи, не доведи
З розпуки, з відчаю, зі страху
Покласти честь свою на плаху.
Вже краще голову клади.  

Іван Світличний «Відчай»

Іван Світличний — центральна постать з-поміж українських шістдесятників. За словами його співтабірника Василя Овсієнка, «весь український Київ насправді обертався довкола Івана Світличного». У доповідній записці голови КДБ УРСР Віталія Федорчука на ім’я першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста від 30 листопада 1971 року підкреслено: «Головують у київській групі націоналістичних елементів Світличний, Сверстюк і Дзюба… Вони очолюють і скеровують дії націоналістичних елементів і на них орієнтуються однодумці… У львівській групі провідну роль займають Чорновіл і Горинь Богдан… Характеризуючи Світличного, Чорновіл назвав його “колосальним організатором” і заявив, що фігури, яка б могла у Києві встати проти його авторитету й протиставити себе йому — нема».

Враховуючи таку високу оцінку, зокрема з боку КДБ, шкода, що в Україні постать Івана Світличного для багатьох залишається малознаною — як у публічному просторі, так і в суспільній пам’яті. А наступного року йому б виповнилося 95…

Іван Світличний народився 20 вересня 1929 року в селянській сім’ї в селі Половинкине на Луганщині. Дитиною пережив Голодомор, рано втратив батька, після смерті якого вся сільська чоловіча робота лягла на його плечі. Під час нацистської окупації 1943 року він втратив фаланги пальців на руках, але все одно згодом майстрував книжкові стелажі, ремонтував годинники друзям тощо. Навіть побудував хату в рідному селі!

Іван здобув золоту медаль і поїхав вчитися до Харківського університету на українську філологію. Самотужки отримував свої енциклопедичні знання, працював над собою в бібліотеках, у гуртожитку. Кімната його була завалена букіністикою, купленою на стипендію. Як зауважував шістдесятник Генріх Дворко, «Іван мав глибоке наукове мислення, обговорення того чи іншого питання завжди було конкретне, цілеспрямоване і результативне. Він умів якось одразу виділити головне й подати в переконливому ракурсі. Іван був створений для науки».

Читайте також: Арештована коляда

Іван Світличний з відзнакою закінчив університет і 1952 року поїхав до Києва навчатися в аспірантурі Інституту літератури імені Тараса Шевченка АН УРСР. Дисертацію «Рухома естетика» готував під керівництвом академіка Олександра Білецького, але після смерті останнього йому не дали ані захиститись, ані видати монографію. Іван змінював роботи: працював відповідальним секретарем журналу «Радянське літературознавство», завідувачем відділу критики журналу «Дніпро», молодшим науковим співробітником Інституту літератури, згодом — Інституту філософії АН УРСР. Ще до першого арешту 1965 року з вилученням самвидаву, звинуваченням в антирадянській агітації та пропаганді й утриманням протягом восьми місяців у слідчому ізоляторі його вже не брали на роботу. Він друкувався під чужим іменем, псевдонімом, працював удома. Світличний досліджував теорію естетики, працював над словником українських синонімів, писав літературну критику, статті з мовознавства, разом із Григорієм Кочуром підготував «Антологію новітньої французької поезії», був блискучим перекладачем із французької (вирізняються його переклади Беранже), польської, сербської. Після першого арешту його під тиском громадськості звільнили, але працевлаштуватися не дали. У цей період він запустив в обіг самвидавної літератури «Щоденник» Василя Симоненка з його нецензурованими віршами та справу першої повоєнної підпільної організації партійного типу Української робітничо-селянської спілки, яка 1968 року вийшла в Мюнхені у видавництві «Сучасність».

Зокрема, Світличний допомагав Михайлу Осадчому писати відомий самвидавний твір «Більмо». Він редагував, організував її друк на машинці. З 1968 року ця робота поширювалась у самвидаві, а потім через московських дисидентів була передана на Захід й перекладена англійською, німецькою, французькою, іспанською, російською та китайською мовами. 1972-го ця книжка посіла шосте місце серед 102 бестселерів у Франції.

Також саме Іван Світличний отримав від Василя Стуса його поетичні твори, розмножив їх на друкарській машинці, виготовивши два збірники «Зимові дерева» й «Веселий цвинтар», які поширювались у самвидаві, а потім — за кордоном.

Його надійним тилом завжди була дружина Леоніда (з роду Терещенків), яку через діяльність чоловіка звільнили з роботи в будівельному інституті. Також під їхньою опікою в Києві була молодша сестра Івана Надійка. Їхня однокімнатна хрущовка під самим дахом на вулиці Уманській, 35, яку друзі ласкаво називали ластів’ячим гніздом, була одним з епіцентрів українського шістдесятництва. Там відбувалися зустрічі шістдесятників, літературні читання, поширювався самвидав. Світличний купив магнітофон і записував Василя Симоненка, Василя Стуса та інших шістдесятників, зберігши не тільки ніде не надруковану поезію, а і їхні голоси. Він налагодив контакти із західними українцями, зокрема з Клубом творчої молоді «Пролісок» у Львові, а також зв’язки з українською діаспорою, яка підтримувала шістдесятників. Установив контакти з дисидентами з інших республік СРСР: їздив до Тули, Москви, був знайомий з Юлієм Даніелем, Алєксандром Солженіциним, побував у Таллінні.

Поетеса Ірина Жиленко пригадувала:

«Світличний був збирач людей, він був ловець душ у найкращому біблійному значенні цього виразу… Звідки відразу такий букет людей воістину прекрасних? Григорій Кочур, Михайлина Коцюбинська, Алла Горська, Віктор Зарецький, Євген Сверстюк, Іван Дзюба, Галина Севрук, Людмила Семикіна, Веніамін Кушнір і чи не найдитинніший у своїй доброті й духовній красі — Опанас Заливаха… Іван втягував у коло свого тяжіння все найкраще, найлюдяніше, найталановитіше. Зло не мало до нього входу. Ми всі були щедрі, талановиті, бідні і не дуже освічені. І якщо з нас усе-таки вийшли по-справжньому інтелігентні митці — то в цьому найперша заслуга Івана Світличного… Іван розсилав книги повсюдно, частенько не сподіваючись на повернення».

Серед тих книжок був самвидав, тамвидав, книжки, видані в дорадянській Галичині тощо. Під цим впливом Іван Світличний найперше сам пройшов світоглядну еволюцію і, звісно, впливав на своїх друзів.

Проте і сам Іван Світличний, і його друзі розуміли ризики й небезпеку своєї роботи. Ще в спокійні роки Клубу творчої молоді Михайло Горинь сказав, що активної праці дозволять не більш як три роки. Іван Світличний із властивим йому придихом на це відповів: «То натискаймо на педалі».

У матеріалах КДБ УРСР йшлося про «блокування зарубіжних центрів ОУН із представниками українських націоналістів у республіці… Аналіз зведених даних служб зовнішнього спостереження за об’єктами справи і їхніми близькими показує, що іноземці, які приїжджають в Україну, відвідують адреси одних і тих осіб: Світличного, Сверстюка, З. Франко, Кочура, Стешенко, Дзюбу… Характерно, що після відвідин об’єктів і виїзду перерахованих вище іноземців, в буржуазній пресі і радіопередачах з’являються повідомлення, які містять наклепницьку інформацію щодо Радянського Союзу. Для вияснення причетності відомих нам по чехословацьких зв’язках Світличного, Дзюби і Чорновола до каналів відправки на Захід документів “самвидаву” і “Українського вісника” в ЧССР направлявся агент “Васильєв», який здійснював зустрічі з низкою націоналістично налаштованих осіб з числа громадян ЧССР українського походження в містах Празі і Пряшеві, в тому числі з П. Мурашком, Ю. Бачею, О. Зелинським, Геник-Березовською, В. Мурашко, А. Кримським та іншими об’єктами, що ведуться спільно з чехословацькими друзями по справі “Веда”».

Читайте також: Кримінальна справа «Українського вісника»

Ішлося про так звану пряшівську стежку передавання українського самвидаву на Захід через українську діаспору в Чехословаччині. Спецслужби СРСР і країн соцтабору співпрацювали й обмінювались інформацією. Чехословацька спецслужба (StB) завербувала осіб, які возили самвидав з України й привозили тамвидав. Наприклад, такою кур’єркою українського самвидаву була Анна Коцурова, яка на фестивалях у словацькому місті Свидник зустрічалася зі студентами українцями із Заходу. 29 травня 1971-го її змусили підписатися на співпрацю зі спецслужбами під псевдо Olʼga. Анна передавала через студентів самвидавні матеріали на Захід, листувалася з ними, запрошувала приїхати в Україну. Наслідком цього листування стало те, що в Україну приїхав бельгійський студент Ярослав Добош, який 27 грудня 1971 року вилетів літаком з Брюсселя до Праги, а звідти — поїздом до Києва. 4 січня 1972-го на станції Чоп у поїзді Москва — Прага його затримали із самвидавом. Добоша доправили до Москви в СІЗО на Лубʼянку. По пʼяти місяцях увʼязнення він погодився на умови КДБ і дав пресконференцію, яка відбулася 2 червня 1972 року. Його змусили публічно покаятись, і він заявив: «Завдання полягало в тому, щоб в містах Києві і Львові по паролях, притримуючись конспірації, зустрітися з Іваном Світличним, Зіновією Франко, Анною Коцуровою, Леонідом Селезненком, Стефанією Гулик і від них отримати політичну й іншу інформацію… 29 і 31 грудня минулого року і 1 січня 1972 року з метою конспірації звʼязався з телефонів-автоматів і по паролях з Іваном Світличним, Зіновією Франко і Леонідом Селезненком. Зустрічався з ними в умовлених місцях. Тоді ж Селезненко допоміг мені зустрітися з Анною Коцуровою, яка передала плівки з самвидавними матеріалами».

Це дало підстави для наймасштабнішої хвилі арештів у післясталінський період в Україні — так званого великого погрому. 12–13 січня 1972 року на квартирі Світличних провели обшук. 13 січня Івана затримали як підозрюваного в скоєнні злочину, а 15 січня взяли під варту. Згідно з обвинувачувальним висновком кримінальної справи, порушеної слідчим комітетом КДБ УРСР, «на підставі виділених матеріалів з справи по обвинуваченню підданого Бельгії Добоша Ярослава, який… по завданню Закордонних частин ОУН приїздив як емісар цієї антирадянської організації під виглядом туриста до СРСР, щоб за допомогою Світличного і інших осіб… зібрати тенденційну політичну інформацію, що зацікавила згаданий вище ворожий центр». Слідство тривало до 16 лютого 1973 року (кримінальна справа налічує 33 томи). 27 квітня 1973 року судова колегія в кримінальних справах Київського обласного суду засудила Івана Світличного за частиною 1 статті 62 КК УРСР до семи років позбавлення волі у виправно-трудовій колонії суворого режиму із засланням на п’ять років. Івана Світличного, як і інших з його кола, пробували схилити до публічного покаяння. 18 травня 1972 року заарештували його сестру Надійку, а до того майже щодня викликали на допити по його справі. У Надії Світличної був дворічний син Ярема. За місяць до арешту на допиті від Надії зажадали написати, кому вона доручає виховання дитини. Маленьку дитину могли віддати чужим людям, могли змінити її ім’я, прізвище. Це був «аргумент» тиску і на Івана, і на Надію Світличних, які, попри все, на це не піддалися.

5 липня 1973 року за касаційною скаргою засудженого та його адвоката Верховний Суд УРСР залишив цей термін покарання без змін. На такі великі терміни в СРСР засуджували окремих українських дисидентів, а також за важкі кримінальні злочини. Це ув’язнення фізично знищило Івана Світличного. Він відбув повний термін і повернувся до Києва хворим. Дружина Леоніда доглядала його в засланні, а також після другого інсульту, втрати мовлення й повного паралічу.

Маючи значні проблеми зі здоров’ям, він брав участь у всіх таборових протестах, голодовках, а під час однієї з них він із 70 кг став важити 44 кг. Навіть у таборі він працював, багато читав, збирав книжки, впливав на своє оточення та здобув великий авторитет. Перед звільненням відправив понад 200 кг книжок до Києва. Як згадував Семен Глузман, який познайомився зі Світличним у таборі, «Іван Світличний був мудрим європейським інтелектуалом з українським серцем. І жити поруч з ним було великою радістю, щемною радістю знати мудрого вчителя».