Автор: Світлана Довгань

Чоколівка шістдесятників — це реконструйований простір району, у якому мешкали, творили та взаємодіяли представники означеного покоління української інтелігенції. Дехто, як Віктор Могильний, проживав тут з ди - тинства. Іван та Леоніда Світличні, Іван Дзюба опинилися на Чоколівці вже в зрілому віці. Їхню появу тут уможливило масове житлове будівництво, розгорнуте під час «хрущовської відлиги». Для шістдесятників Чоколівка стала місцем протікання (не)нормального радянського повсякдення: зі щоденними походами в гастроном, з одного боку, та систематичними обшуками, арештами, з іншого. Мета дослідження — окреслити простір району 1960-х років у його сплетінні з особистими історіями шістдесятників.

І. БУДИНКИ

Смерть «вождя народів» 1953 р. стала відправною точкою низки суспільно економічних трансформацій, відомих як «хрущовська відлига». Цей термін використовується на позначення таких процесів, як «боротьба з культом особи», демократизація суспільно-політичного та культурного життя. На думку Наталії Лєбіної, десталінізація розпочалася саме зі сфери житлового будівництва, ще до славнозвісного ХХ з’їзду КПРС 1956 р. Тут вона оприявнилася через усунення «надмірностей» в архітектурі, асоційо - ваних зі сталінським ампіром. Це мало здешевити й пришвидшити будівництво, а отже вивести його зі стану гострої кризи.

Війну, оголошену пілястрам, декоративним вежам, ліпним прикрасам і дорогим матеріалам, було завершено переможно. Стартувало масове будівництво за типовими проєктами — міський простір заповнили «хрущовки»3 . Чоколівка стала своєрідним тестовим майданчиком для всієї УРСР, адже саме тут з’явився перший у республіці житловий масив, забудований типовими п’ятиповерхівками4. Для класичних декоративних елементів знайшли оригінальну заміну — кольорову керамічну плитку. Це врятувало забудову від «граничної одноманітності і сірості», притаманних масивам, що будувалися опісля5 . На мить, 1962 р. Чоколівка навіть стала втіленням «радянської мрії», коли через тутешні новобудови було прокладено екскурсійний маршрут для американських журналістів6. Усі ці обставини зумовили перетворення Чоколівки з рустикальної міської околиці на повноцінну, ще й прогресивну, частину Києва.

II. ЛЮДИ

Крім трансформації міського простору, «відлига» також спричинилася до лібералізації суспільного життя. Це уможливило прояви творчої свободи, характерної для шістдесятників — покоління радянської інтелігенції, період найбільшої активності якого припав на 1960-ті роки. На українському ґрунті шістдесятники розпочали черговий етап «національного відродження». Останнє мало типовий для такого явища перебіг, еволюціонувавши від культурницької діяльності до політичних маніфестів7 . Після репресій на початку 1970-х років шістдесятництво перетекло в дисидентський рух. Головним чином, явище шістдесятництва з’явилося на Чоколівці внаслідок масового житлового будівництва, що провокувало приріст населення. Окрім робітників заводів і селян, які досі домінували серед місцевої людності8, тут оселилася радянська інтелігенція.

Іван Світличний (Уманська, 35)

Подружжя Світличних отримало квартиру на Чоколівському масиві 1960 р.

Іван, літературний критик і перекладач, працював науковим співробітником в Інституті літератури, а Леоніда — старшим викладачем у Будівельному інституті. До переїзду молода сім’я кілька років мешкала в келії Флорівського монастиря, разом з матір’ю Леоніди та сім’єю брата. Через це власна однокімнатна квартира в новобудові на Уманській, 35, здалася їм справжнім «палацом». Цей «палац» у «хрущовці» став «епіцентром українського шістдесятництва»

Помешкання Світличних займало й подекуди продовжує займати особливе місце в пам’яті сучасників. Воно фігурує як «рукавичка», у якій збиралася творча молодь з усіх куточків республіки й творила тут «культурне відродження». Василь Стус називав цю квартиру «голубником», позаяк вона була на горішньому поверсі й у ній завжди було людно. «Голубник» часто відвідували Алла Горська, Ліна Костенко, Василь Симоненко, Василь Стус, Микола Вінграновський, Іван Дзюба, який жив неподалік, та багато інших митців . Тут відбувалися колективні вечері, академічні дискусії, читання поезій, «відкриття» творчості заборонених митців17 «розстріляного відродження». Тут друкували й давали на прочитання «самвидав», спали на книгах, слухали вірші в авторському виконанні поетів на журналістському магнітофоні «Весна». Навколо «вусатого сонечка», як називав господаря дому Василь Стус, гуртувалися шістдесятники. Михайло Горинь згадував про ненав’язливу харизму й природний талант Світличного «шукати, гуртувати і запалювати іскрою великої ідеї» найрізноманітніших людей.

Він був «живим містком» між Східною і Західною Україною: налагоджував товариські зв’язки між літературно-мистецькими колами Києва, Львова та інших міст20. Ба більше— з українською діаспорою. Така діяльність Світличного зумовила те, що в КДБ його вважали «батьком українського руху». На один із подібних закидів Світличний відповів не без іронії: «Добре, я згоден, тільки скажіть, хто мати». Станом на 1965 р. «відлига» добігла кінця, що спричинило хвилю арештів. Серед заарештованих був Іван Світличний. Його звинуватили в «антирадянській діяльності та пропаганді». З помешкання було вилучено машинописи віршів, книжки, рукописи, навіть Біблію та випадковий аркуш зі схемою ритмічної структури вірша, сприйнятий за шифр. Звільнений наступного року, Світличний вже не міг офіційно працевлаштуватися. Вдруге Івана Світличного було заарештовано 1972 р., за тим самим звинуваченням. Він відбув 7 років таборів і 5 — заслання на Алтаї. Повернувся додому з інвалідністю, відтоді повільно «згасав». Частенько сидів з милицями біля кінотеатру «Супутник» чи у дворі будинку.

Віктор Могильний (Карпінського, 10)

Віктор Могильний — інженер, поет і організатор студії поетів-робітників «Брама», — навпаки, був змушений переїхати з Чоколівки на початку 1960-х років25. Будинок діда з бабою на вул. Карпінського, 10, де Могильний жив з дворічного віку, підпав під знесення. Разом із цим будинком зник і «культурологічний клуб на Чоколівці», один із осередків шістдесятництва26. Раз на тиждень тут, у неформальній атмосфері, збиралися молоді поети, які відвідували літературну студію при видавництві «Молодь». Серед таких— Микола Холодний, Гриць Тименко, Євген Варда, Юрій Мурашов та інші27. Гості читали вірші й дискутували в той час, як дружина господаря Аврелія Могильна несла варту біля будинку. У ході обговорень часто згадували про сусіда з вул. Уманської— літературного критика Івана Світличного.

Гості докладалися до формування інтер’єру цього помешкання. На стінах рясніли написи-автографи, що їх залишали охочі. Микола Плахотнюк так описав атмосферу, що панувала в будинку: «Хата вся розмальована, козаки, мамаї, гопаки, написи, як ото в печері, де є наскельні написи. Той так написав, той таке намалював, але це була якась така аура, що мене зразу потягнуло до цих хлопців, до цього гурту»30. Як згадував Олесь Шевченко, тут був один з «островів незалежності» в зрусифікованому Києві, де українець міг комфортно почуватися31. 1963 р. Могильних переселили в новобудову на Відрадному, де й народився Аттила Могильний— поет-вісімдесятник, співець «київських контурів» і Чоколівки серед них. Наприкінці 1990-х років вийшла самвидавна збірка Віктора Могильного « ! або Надкушене яблуко» (з угор. «Чоколівко, поцілуй мене!») під псевдонімом Вихтір Орклин

Іван Дзюба (Севастопольська площа)

Іван Дзюба і «будинок КДБ»

У середині 1960-х років на Чоколівці опинилося також подружжя Дзюб. Іван Дзюба, з 1959 р. – член Спілки письменників України, мав славу одного з «трьох китів» літературної критики поруч з Іваном Світличним і Євгеном Сверстюком. Його дружина Марта була випускницею фізичного факультету Львівського університету. Якийсь час вони мешкали в «комуналці» на вул. Інститутській, а після народження доньки наприкінці 1964 р. винаймали кімнату в Ірпені. Як згадує Іван Дзюба, переїзд у двокімнатну квартиру на Повітрофлотському проспекті 50, що її надала Спілка письменників, відбувся після створення ним праці «Інтернаціоналізм чи русифікація?» (кінець 1965 р.), яка стала знаковою для українського руху опору. Вона, вкупі з виступом-протестом проти арештів інтелігенції в кінотеатрі «Україна», зумовила пильну увагу до шістдесятника з боку КДБ.
За словами Івана Дзюби, нове помешкання було розміщене в «будинку КДБ». Систематична поява автівок спецслужб у дворі маркувала будинок як відомчий. На думку Дзюби, ордер на це житло він отримав не випадково: «Переселили мене так, щоб був під рукою». Як свідчать спогади Леоніда Плюща, до проживання в цьому будинку критик ставився з іронією, жартуючи: «Народ почне бити вікна в цьому будинку, а я ж то за що страждатиму?».

У день Старого Нового 1972-го року Іван Дзюба зайшов до сусіда з вул. Уманської – Івана Світличного. Як виявилося, у квартирі товариша тривав обшук. «Мене стали трусити. І натрусили чимало: в портфелі у мене було повно старого самвидаву, про який я вже й забув (а викидати ж було шкода). Боже, яка радість заграла на їхніх обличчях: такий “вилов”!», – так цей день відображено в спогадах Івана Дзюби. Відтоді почалися щоденні поїздки до КДБ, часті обшуки вдома, виключення зі Спілки письменників, зрештою – арешт і засудження до 5 років позбавлення волі. Наприкінці 1973 р. з’явилося рішення Президії Верховної Ради УРСР, яким, з огляду на написану самокритику та часткове визнання вини, Івана Дзюбу звільнили . Вийшовши з в’язниці, він 8 років працював на заводі Антонова, тривалий час не міг друкуватися, переїхав на вулицю Антонова ( Чоколівка )

Помер 22 Лютого 2022 року.

ІІІ. ПРОСТІР

Для згаданих шістдесятників Чоколівка була місцем проживання, для багатьох незгаданих— місцем зустрічі, для всіх разом— місцем відпочинку, «втечі», особистих трагедій і радостей. Простір району, яким він був у 1960-х роках, водночас і продовжує існувати у первинному чи дещо видозміненому вигляді, як «хрущовки», і зникає назавжди, як унікальні об’єкти культурної інфраструктури.

Він зафіксований кінострічками й фотокартками, пам’яттю старожилів і може бути реконструйованим. Мапа точок тяжіння Чоколівки фіксує передусім місця проживання шістдесятників, що відігравали також роль місць їхньої концентрації. Крім цього, позначено окремі складові інфраструктури — гастрономи та універмаги, місця стоянок таксі, кінотеатри,— з якими було тісно пов’язане повсякдення шістдесятників, як і пересічних радянських громадян.

Кінотеатр «Супутник» (Іскрівська, 18)

Кінотеатр, територія ідеологічного впливу та відпочинковий простір, з’явився на масиві 1961 р. й одразу став найпопулярнішою локацією району. «Супутник» був одним із перших у Києві широкоекранних кінотеатрів великої місткості (760 місць). Місцеві асоціювали його з молочними коктейлями та дитячими зимовими святами. Подейкують, що біля кінотеатру збиралися перші столичні хіпі. «Супутник» виконував функцію незмінного орієнтиру на шляху до помешкання Світличних.

Євген Сверстюк згадував: «Найбільш знайомий маршрут: тролейбус 17, зупинка Єреванська, далі між будинками— до кінотеатру «Супутник», вул. Уманська, 35— і в квартирі 20— Світличні. Не тільки мені цей маршрут звичний». Наразі кінотеатр функціонує в реконструйованому вигляді, зберігаючи функцію важливого культурного осередку Чоколівки. 

Кінотеатр «Берізка» (Уманська, 12)

Філією «Супутника» був літній кінотеатр «Берізка». Цей майданчик для перегляду кіно просто неба було відкрито в парку 1967 р.45 Для спорудження «Берізки» використовувалися капітальні матеріали, і це вирізняло її на тлі решти літніх кінотеатрів, що були переважно дерев’яними.

Кінотеатр припинив діяльність у 1990-ті роки, з початку 2000-х споруда використовується автосервісом.

Відкритий прибудинковий басейн (Уманська, 47)

Басейн в одному з чоколівських дворів з’явився 1965 р. Він був місцем проведення уроків фізкультури, але й стихійних плескань у воді в позанавчальний час. Поруч із басейном облаштували роздягальні, душові кабіни, майданчики для ігор з м’ячем48. Поза використанням за прямим призначенням басейн мав сприяти поліпшенню мікроклімату у кварталі49. Не функціонує.

Будинок побуту (Пітерська, 5)

Цей мультифункціональний заклад мав задовольняти весь спектр побутових потреб радянського громадянина. Вміщав у собі ательє, різноманітні майстерні, перукарню, кафе «Мелодія». З’явився 1958 р. і був першим у Києві, а отже «проривним»50. Не функціонує. Зараз на місці гастрономів та універмагів — нові магазини, кінотеатр залишився один— реконструйований «Супутник», бібліотеки досі функціонують. Більшість із цих місць є «загубленими», однак вони продовжують існувати як місця пам’яті. Як серед ще живих шістдесятників, так і серед пересічних мешканців Чоколівки.

ІV. І ЩО?

Шістдесятницький вимір історії Чоколівки демонструє різноманітність і динамічність цього міського простору, на противагу міфу про цілковиту пролетарськість району в радянські часи. Тут, серед типових проєктів часів «відлиги», мешкали і творили зовсім нетипові особистості— шістдесятники. Серед них — Іван Світличний, якого називають «архітектором українського шістдесятництва», та Іван Дзюба, творець культової для українського руху опору праці «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Ця, шістдесятницька, площина історії Чоколівки має потенціал стати її «родзинкою».