Іван Світличний – один із визначних діячів українського дисидентського руху. Духовний поводир національно-демократичного руху 60-70-х років. Але насамперед – поет, перекладач, літературознавець і критик.

Народився Іван 20 вересня 1929 року на Луганщині в родині колгоспників. Щоб урятувати дітей від голоду, мати поїхала працювати на Донбас. Початкову освіту здобував у місцевій сільській школі. У 1943-му під час німецької окупації вирішив із однолітками підірвати ворожу техніку. Але саморобна вибухівка мало не вбила Світличного, здетонувавши прямо в руках. У результаті хлопець залишився без пальців на руках, а уламки пошкодили ноги.

Та це не завадило Іванові закінчити середню школу з золотою медаллю. Потім вступив на філологію до харківського вишу, який також закінчив із відзнакою. Із 1952 до 1955-го був аспірантом Інституту літератури імені Тараса Шевченка АН УРСР. Водночас працював у журналі “Радянське літературознавство”. А ще – був завідувачем відділу критики журналу “Дніпро”. Саме на цій посаді він проявив себе як висококваліфікований літературний критик, людина з великим багажем знань, інтелектуал.

У травні 1956 року Іван одружився з Леонідою Терещенко. Окремо жити не було змоги, тому переїхали до тещі у Фролівський монастир. І понад три роки жили вшістьох у малесенькій кімнаті – колишня чернеча келія. До того ж, бібліотека Світличного постійно доповнювалася новими книжками і згодом увесь простір був завалений літературою.

У 1960-му молода сім’я нарешті отримала своє житло. Пізніше Леоніда писала: “В тій квартирі було одне ліжко, холодильник був напівпорожній. Однак, ту хату на Уманській дотепер згадують шістдесятники, бо там завжди знаходився кусень хліба для голодних, можливість переночувати або й пожити якийсь час, книжки і господар для спраглих істини”.

Тож помешкання перетворилося на своєрідний центр патріотичної молоді, де велися дискусії й формувався особистий вибір більшості шістдесятників.

До того ж сам господар квартири був завжди доброзичливим, усім гостям подобалися його інтелігентність, енциклопедична обізнаність, товариськість. На вечірні диспути до нього заходили Михайлина Коцюбинська, Алла Горська, Іван Дзюба, Василь Стус та багато інших.

Такі зібрання не могли не привернути увагу з боку тодішньої влади. 31 серпня 1965 року, коли Івана не було вдома, кадебісти влаштували обшук, за кілька днів трус повторився. І лише через тиждень після звернення Леоніди до КДБ жінці повідомили, що Світличного заарештували ще 1 вересня. Разом із ним за ґрати потрапили Панас Заливаха, Михайло Косів, брати Горині та інші. Усіх їх звинуватили в антирадянській агітації й пропаганді. За самою жінкою встановили цілодобове спостереження, телефон поставили на прослуховування.

І лише за сім місяців після арешту Світличного випустили через брак доказів. Але через заплямовану репутацію до 1971-го не міг влаштуватися на роботу. Під забороною були публікації. Тому в цей період Іван займався редагуванням статей і самвидавом. Уклав словник синонімів. Випустив “Щоденник” Василя Симоненка з добіркою його нецензурованих віршів, оприлюднив справу “Української Робітничо-Селянської Спілки” Левка Лук’яненка.

Напередодні 1972 року в квартирі Світличного пролунав телефонний дзвінок. Це був Ярослав Добош, член Спілки української молоді й громадянин Бельгії. Першого січня домовилися про зустріч. Та вже за 11 днів по тому Світличного заарештували. Приводом стала зустріч із бельгійцем. А оскільки він зустрічався не тільки з Іваном, то для кадебістів це була чудова можливість для арештів багатьох шістдесятників. Їх усіх звинуватили у зв’язках із закордонними націоналістичними організаціями.

Під час обшуку, який тривав цілу добу, вилучили чимало українського й російського самвидаву, книжки, магнітофонні стрічки з унікальними записами Василя Симоненка, Василя Стуса.

Після того в пресі з’явилося повідомлення: “За проведення ворожої соціалістичному ладові діяльності і в зв’язку зі справою Добоша притягнуті до кримінальної відповідальності Світличний, Чорновіл, Сверстюк та інші”. За оцим словом “інші” крилися десятки заарештованих, допити. Усіх, на кого впала тінь підозри, одразу виганяли із роботи, студентів відраховували з вузів. Леоніда Світлична також втратила роботу.

  Що ми чиним, братове? Невже
  навіжені ми,
  Що в чаду словоблудства і
  самообмов
  Убиваєм в собі ненароджених геніїв,
  На Голгофі цинізму ґвалтуєм любов?
  Гинуть гиблі серця в летаргії без
  просипу,
  Душить заячі душі розперезаний
  страх.
  Ми ж, убивство вчинивши, затаєно
  носимо
  В саркофагові тіла непохований
  прах.

27-29 січня 1973 року відбувся закритий судовий процес, де було винесено вирок – 12 років позбавлення волі (7 років концтаборів суворого режиму й 5 років заслання за антирадянську агітацію й пропаганду, виготовлення та поширення самвидаву). На суд ні дружину, ні матір Івана Світличного не допустили.

Покарання відбував в уральських таборах. Взимку 1978 року Світличного в санчастині брудним шприцом інфікували хворобою Боткіна. До його хворих нирок приєдналася ще й жовтяниця. У важкому стані Івана етапували до Алтаю. Розріджене повітря спровокувало рецидив туберкульозу. Та попри постійний головний біль та носові кровотечі, він мав працювати нарівні з іншими в’язнями. Але ослаблений організм не справлявся з навантаженнями. Зрештою в чоловіка стався інсульт.

Через те, що в лікарні не було рентгену, Світличному двічі трепанували череп, щоб видалити гематому. Пережив клінічну смерть й частковий параліч. Під час таких операцій пацієнту занесли стафілокок. Післяопераційні ускладнення й підозра на рак хребта вклали виснаженого чоловіка на гіпсове ліжко. Після цього Іван отримав першу групу інвалідності. Вижив тільки завдяки самовідданості дружини, яка з 1979-го майже постійно була біля чоловіка, доглядала його. Пізніше вона напише: ”Фізично Іван помер на своєму ліжку в жовтні 1992-го, а як творча людина – загинув у серпні 1981-го в засланні на Алтаї”.

Невеличкий промінчик надії блиснув, коли Світличного мали комісувати за станом здоров’я, але швидко згас. Домовленість Центрального секретаріату Міжнародної Амністії з Москвою про комісування анулювали рішенням голови КДБ СРСР Федорчука. Тож термін Іван Світличний відбув повністю.

"Я честі свою твердиню, нескорений образ свободи, фортецю своєї гідності – душі – не здам і на п'ядь", - писав Світличний.

Звільнений 23 січня 1983 року. Через трепанацію черепа не міг летіти літаком, тому цілий тиждень добиралися потягом. Тяжко хворий, зламаний, він перетворився на тінь самого себе. Читати вже не міг, навіть говорити було важко. Дружина його бажання скоріше вгадувала, ніж розуміла. Іноді до нього приходили знайомі. Їхня квартира знаходилася на 5 поверсі, ліфта в будинку не було, тож змоги вивести чоловіка на прогулянку було неможливо.

З 1986-го Зіновій Красівський щороку на літо забирав Світличних до себе у Моршин. Та в жовтні 1989 року Іванові стало гірше, він утратив можливість рухатися, мову відібрало.

Три роки провів Іван прикутий до ліжка. 25 жовтня 1992 року дотліло життя видатного громадського діяча.

Поховали Івана Світличного на Байковому кладовищі, неподалік від Василя Стуса. На могилі встановили козацький хрест, на якому викарбували слова із Святого письма: “Він був світильником, що горів і світився”.

 Я винен, браття. Всі ми винні.
 Наш гріх судитимуть віки
 За беріїв, за Соловки,
 За чорні, зганьблені, злочинні
 Переґвалтовані роки,
 За куці істини нізчимні
 За те, що унтери причинні
 Нам кастрували язики,
 За довбані в катівнях ребра,
 За реабілітанські жебри,
 За небо гратами рябе,–
 Судіть мене. Судіть без знижки
 Судіть – я винен – хоч до "вишки",
 Мене, а заодно й себе.

Друзі називали Івана Світличного духовним лідером, моральним авторитетом тих часів. Семен Глузман вважав, що Світличний переріс багатьох дисидентів і “був не лише справжнім українським патріотом, він був людиною європейської формації, противником усіх фундаменталізмів і фанатизмів.”

Єврейський дисидент Гілель Бутман згадує: “Поет Іван Світличний не чоловік, а Чолов’яга. Важко збагнути, як така чиста, непродажна за жодну ціну людина могла вирости в такий непевний час. Зовсім не владолюбний, він, ніколи не підвищуючи голосу, непомітно став моральним лідером табірного опору, і слово його важило не лише для українців”.